Розділ III. Модернізація країн Європи та Америки в останній третині XIX — на початку XX ст. Пробудження Азії

 

Опрацювавши цей параграф, ви зможете:

• визначати характерні риси соціально-економічного розвитку тогочасних провідних країн світу в другій половині XIX — на початку XX ст.;
• аналізувати формування колоніалізму та його наслідки для народів світу;
• розкривати особливості політичного розвитку й робітничого руху в провідних країнах світу.

 

Пригадайте:

1. Що таке індустріальна революція? Коли й де вона розпочалася?

2. Якими були результати та наслідки індустріальної революції?

3. Покажіть на карті атласу провідні країни світу в першій половині XIX ст.

4. Назвіть панівні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку в першій половині XIX ст.

 

Що зумовило появу монополій?

1. Розвиток промисловості. Друга половина XIX — початок XX ст. характеризувалися подальшим розвитком індустріального суспільства в провідних країнах світу. За цей період промислове виробництво зросло тут майже втричі. Особливо швидко розвивалася важка промисловість. Виплавка сталі, чавуну, видобуток вугілля, виробництво машин та обладнання стали показниками могутності країни.

ВиПЛАВКА СТАЛІ, ЧАВУНУ ТА ВиДОБУТОК ВУГІЛЛЯ, млн тонн

Показники	Рік	Велика Британія	Франція	Німеччина	США
Виплавка	1871	0,3	0,08	0,25	0,07
сталі	1900	4,9	1,56	6,6	10,2
Виплавка	1871	6,6	0,9	1,56	1,7
чавуну	1900	9,0	2,7	8,5	13,8
Видобуток	1871	117,0	13,3	37,9	41,9
вугілля	1900	225,0	33,4	149,8	240,8

Найбільших успіхів було досягнуто в металургії, машинобудуванні, транспорті. Разом із появою нових галузей промисловості (електротехнічної, хімічної тощо) це докорінно змінило повсякденне життя людей.

Розгортання індустріалізації потребувало нових форм організації виробництва та значних фінансових інвестицій (вкладень із метою отримання прибутку).

Для залучення капіталу для вирішення широкомасштабних економічних завдань набуло поширення акціонування.

Значні фінансові ресурси, зосереджені в руках вузького кола банкірів і промисловців, зумовили посилення їхньої ролі в політичному житті суспільства. Цей вузький прошарок дістав назву фінансової олігархії.

Індустріалізація — створення великої машинної індустрії, що виготовляє машини й обладнання та є базою для подальшого розвитку промисловості. Акціонування — об'єднання капіталу кількох власників із подальшим отриманням прибутку та розподілом його залежно від внесеної частки.

Купуючи акції та в такий спосіб вкладаючи вільні кошти в корпорації, дрібні власники не брали безпосередньої участі в їхній роботі, несли обмежену відповідальність за борги компаній, що стимулювало їх інвестиції в ризиковані, але прибуткові комерційні проєкти. Фінансування компаніями промислового виробництва, будівництво залізниць за рахунок продажу населенню своїх акцій створювали майже необмежені можливості для їх зростання. Так, у Франції на початку XX ст. налічувалося 6,3 тис. акціонерних товариств, і їхня кількість щорічно збільшувалася на 600—700 компаній.

Створення великої машинної індустрії привело до концентрації виробництва та виникнення наприкінці ХІХ ст. нових форм виробничих об’єднань — монополій у формах синдикатів, трестів, картелів, концернів, що відрізнялися за рівнем об’єднання сфер діяльності та інтересів. Раніше за інші країни цей процес розпочався в США. Монополії намагалися встановити своє панування на ринку в провідних галузях промисловості. Експансія капіталу в слаборозвинені країни давала можливість отримувати вищі прибутки.

Монополізація промисловості стала серйозним випробуванням принципу ринкової економіки — вільної конкуренції. Вона спричинила й зміну ділових відносин між підприємцями. В окремих галузях господарства монополісти обмежували вільну конкуренцію, а іноді й гальмували поширення прогресивних технологій. Проте монополізація не знищила конкуренцію, а лише перенесла її в іншу площину: боротьба між монополістичними об’єднаннями розгорталася вже на світовому ринку.

Стрімке зростання промисловості, з одного боку, зумовило розширення внутрішніх ринків, а з іншого — сприяло зростанню зовнішньої торгівлі. Національним виробникам було тісно на внутрішньому ринку (товарів вироблялося більше, ніж їх міг купити споживач), і вони прагнули завоювати нові ринки збуту. Це зумовлювало гостру боротьбу за контроль над ринками. Дуже поширеним став демпінг, тобто імпорт товарів за заниженими цінами з метою знищити конкурентів, захопити ринок, а вже потім диктувати свої умови. У відповідь на захист національного виробництва ставала держава, яка почала обмежувати доступ іноземних товарів. Така державна політика, що змінила вільну торгівлю (фрітредерство), дістала назву протекціонізм. Проте Велика Британія, яка мала величезні колоніальні володіння та була «володаркою морів», могла собі дозволити продовжувати політику фрітредерства до Першої світової війни.

Обмеження торгівлі, висока вартість доставки товару і, відповідно, зростання собівартості зумовили появу нового явища в економічному розвитку. Замість вивезення товару промислово розвинені країни почали вивозити капітал до тих країн, де прибуток був значно вищим. Лідерами у вивезенні капіталу були Велика Британія, Франція, Бельгія, США тощо.

Ще однією важливою тенденцією в розвитку провідних країн світу було зростання ролі держави в економічних процесах. Державні субсидії (виплати), замовлення, регулювання ставали вагомими чинниками економічного розвитку, особливо в тих країнах, де промисловий розвиток розпочався пізніше, — Німеччині, Росії, Італії, Австро-Угорщині, Японії.

Зростання ролі держави зумовило збільшення частки державних службовців, які обслуговували державний апарат (чиновники) або виконували соціальне замовлення держави (учителі, юристи тощо).

Монополія — встановлення підприємцем або групою підприємців контролю над однією або кількома галузями виробництва з метою збільшення прибутків і ліквідації конкуренції.

Синдикат — монополістичне об'єднання, характерною рисою якого є розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація готової продукції через єдину систему збуту. Члени синдикату зберігають виробничу самостійність, але втрачають комерційну.

Трест — монополістичне об'єднання, у межах якого всі учасники повністю втрачають самостійність (як виробничу й комерційну, так і юридичну). Трестом керує головна компанія. Картель — монополістичне об'єднання, учасники якого укладають між собою договір про регулювання обсягів виробництва, умов збуту й найму робочої сили з метою отримання монопольного прибутку. Члени картелю зберігають виробничу та комерційну самостійність.

Концерн — одна

з найрозвиненіших форм монополій, об'єднання багатьох промислових, фінансових і торговельних підприємств, що формально зберігають самостійність, але фактично контролюються головною компанією.

Протекціонізм — політика держави, спрямована на захист власної економіки від іноземної конкуренції.

ПРОВІДНІ ДЕРЖАВИ СВІТУ ЗА ЧАСТКОЮ В ПРОМИСЛОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ, %

Країна	1871 р.	1900 р.	1913 р.
США	23	31	36
Велика Британія	32	18,5	14,1
Німеччина	13,2	16,6	15,7
Росія	3,7	5,6	5,5
Франція	9	7,1	6,4
Австро-Угорщина	3	4,7	4,4
Італія	1	2,5	3
Інші країни	15,1	14	14,9

Робота в малих групах. Проаналізуйте дані таблиці, обговоріть і визначте: 1. Які держави вийшли в лідери промислового виробництва напередодні Першої світової війни? 2. Чим можна пояснити зміну лідерів у промисловому виробництві?

На яких наслідках монополізації наголошує карикатура? Чому монополії не змогли знищити дрібний бізнес?

Завершення становлення нової економіки спричинило значні соціальні зміни. Сформувалися основні групи індустріального суспільства — підприємці та наймані працівники. У середовищі різних соціальних груп зароджувався прошарок суспільства, який згодом дістав назву середній клас. ²

Середній клас — люди з певним достатком, майном, рівнем освіти та статусом у суспільстві. Чим ширшою є база середнього класу, тим більш стабільне суспільство.

Чому загальною тенденцією розвитку сільського господарства було укрупнення земельних володінь?

2. Розвиток сільського господарства. У розвитку сільського господарства чітко визначилися два напрями господарювання: фермерський, поширений у США й Канаді, та прус-ський (удосконалення поміщицького господарства). Сутність цих напрямів полягала в переході сільського господарства від натурального до товарного.

Фермерський шлях передбачав здійснення цього процесу негайно, тоді як прусський пропонував поступове пристосування існуючих відносин до потреб ринкової економіки. Для Європи було характерним поєднання цих напрямів. Це пояснюється тим, що земельна аристократія, яка відігравала провідну роль у країнах Центральної та Східної Європи, чинила активний опір необхідним змінам. Незалежно від того, у який спосіб розвивалося сільське господарство, виробництво його продукції помітно збільшилося, проте воно не встигало за розвитком промисловості та зростанням міст. У результаті європейські країни були основними покупцями сільськогосподарської продукції з Америки та Росії.

На 1900 р. на українських землях вироблялося 43 % світового врожаю ячменю, 20 % — пшениці і 10 % — кукурудзи. На 1913 р. промислове виробництво на українських землях становило 48 % Російської імперії. Також нафтові родовища Галичини давали 4 % світового видобутку нафти.

Сільське господарство європейських країн, що базувалося на дрібному селянському господарстві, починаючи із 70-х рр. XIX ст. охопила тривала криза. Через розвиток транспорту сільськогосподарська продукція із США, Канади, Аргентини, Австралії стала значно дешевшою за європейську. Європейські селяни, задавлені конкуренцією, масово розорювалися, продавали свої ділянки, майно й переселялися до міст, де попо-

внювали лави бідняків. У Великій Британії такий прошарок суспільства, як селянство, узагалі зник. Ті, хто зміг витримати конкуренцію, були змушені пристосовувати своє господарство до вимог ринку, запроваджувати нові технології.

У той час, як у промисловості відбувалася індустріалізація, у сільському господарстві теж відбулися важливі зрушення, які дозволили йому вийти з хронічної кризи. Були винайдені технології не просто відновлення родючості землі (внесення гною, попелу, кісткового борошна, намулу тощо), а покращення її якості, що призвело до стрімкого зростання врожайності. ця революційна зміна була досягнута завдяки використанню гуано (пташиного посліду), яке добували на західному узбережжі Латинської Америки й островах Тихого океану.

Які причини були ключовими в загарбанні колоній: економічні чи політичні?

3. Формування колоніалізму. Від часу Великих географічних відкриттів становлення світової системи господарства на основі експансії європейського капіталу нерідко здійснювалося насильницькими методами. Європейці активно підкорювали своїй владі народи та країни Африки, Азії, перетворюючи їх на свої володіння. Формувався колоніалізм як система відносин між країнами. На межі XIX—XX ст. завершився процес створення колоніальних імперій. Вони стали основною ознакою великих держав — Великої Британії, Франції, Німеччини, США, Росії, Японії. Колонії перетворювалися на джерело ресурсів і гарантований ринок збуту товарів.

Отже, наприкінці XIX ст. в країнах Західної та Центральної Європи й Північної Америки завершився процес становлення індустріального суспільства. Ці країни утворювали зону «передового розвитку». Країни Південної, Південно-Східної та Східної Європи, Росія, Японія стали на шлях індустріального розвитку дещо пізніше. Решта країн залишалися економічно відсталими. Наявний у них традиційний (аграрний) спосіб виробництва не забезпечував розвитку. Під цим кутом зору можна говорити про певні позитивні риси колоніалізму, який руйнував старе, традиційне господарство та залучав колонії до більш прогресивного на той час економічного процесу. Згодом це пришвидшило розвиток відсталих регіонів.

Колоніалізм — політичне, економічне й духовне поневолення слаборозвинених країн більш розвиненими.

Колоніальна імперія — велика держава (метрополія) із залежними територіями (колоніями), які зазнають нещадного пограбування та експлуатації.

розміри колоніальних володінь та кількість населення великих держав

Країна	1875 р.		1900 р.
	Площа, млн км2	Населення, млн осіб	Площа, млн км2	Населення, млн осіб
Велика Британія	22,5	250,0	32,7	370,0
Франція	1,0	6,0	11,0	50,0
Німеччина	—	—	2,6	12,0
США	1,5	0,05	1,9	9,0
Японія	—	—	0,03	2,8

Нові явища в розвитку країн стали підґрунтям створення різних економічних і політичних теорій, які прагнули пояснювати те, що відбувається у світі.

Англійський економіст Дж. Гобон у книзі «Імперіалізм» (1902 р.) описав нові особливості. Він відзначив, що Велика Британія почала отримувати прибуток від вивезення капіталу в 5 разів більший, ніж від експорту товарів. Також він дійшов висновку, що фінансисти прагнуть і політичного диктату в країнах, де розміщені найприбутковіші капіталовкладення. Банки, не докладаючи жодних зусиль для розвитку промисловості, отримували значні прибутки, надаючи позики іноземним державам. зовнішня політика Великої Британії та Франції сприяла забезпеченню ринків для вигідного вкладення капіталів. Отже, колоніальна експансія була безпосередньо пов'язана з переростанням промислових груп (монополій) у держави-кредитори. Розуміння сутності нових явищ прагнули розширити німецький соціал-демократ Рудольф Гільфердінг і росій

ський соціал-демократ В. Ленін. Останній, зокрема, зробив висновок, що імперіалізм — це найвища та остання стадія капіталізму, коли особливо посилюється нерівномірність розвитку держав та зростає їхня агресивність. Він стверджував, що імперіалізм має такі ознаки:

• поєднання вільної конкуренції та монополії;

• злиття промислового й банківського капіталу та утворення фінансової олігархії;

• територіальний та економічний поділ світу;

• переважне вивезення капіталу;

• установлення тісних зв'язків фінансового капіталу з державою.

Проте ці ознаки були притаманні лише групі великих держав. До того ж ринкове господарство виявило значний потенціал пристосування до змінних умов життя. Імперіалізм не став останньою стадією розвитку ринкової економіки. Бачення В. Леніним соціально-економічних і політичних процесів виявилося помилковим.

Якими були здобутки робітничого руху на кінець XIX — початок XX ст.?

4. Політичний розвиток. Робітничий рух. Незважаючи на значну кількість революцій у XVIII—XIX ст., у Європі зберігалося чимало пережитків минулого. Тут утворилися лише три республіки — Франція, Швейцарія, Сан-Марино, а в інших державах збереглася монархія.

У політичному житті важливу роль продовжували відігравати родова аристократія, яка становила основу військової еліти та державної бюрократії, і буржуазія, що сформувалася в результаті індустріальної революції. Більшість населення була усунута від участі в політичному житті.

Унаслідок економічних змін, які відбулися під впливом індустріальної революції, наймані працівники стали численним класом суспільства (на Британських островах — найчис-леннішим). На відміну від селян і ремісників, вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існування. Вони заробляли на життя, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, і постійно потерпали від нестійкого розвитку ринкової економіки: економічні піднесення змінювалися кризами.

Природне прагнення працівників досягти соціальної стабільності викликало масовий робітничий рух, панівною ідеологією якого в другій половині XIX ст. став марксизм. У 1868 р. британські профспілки об’єдналися в Британський конгрес тред-юніонів. Перша соціал-демократична партія виникла в Німеччині в 1875 р. У 80-ті рр. XIX ст. такі партії були створені в Бельгії, Великій Британії, Нідерландах, Австрії та інших країнах. Соціал-демократи своєю метою вважали захист інтересів людей праці, перш за все робітництва, і боротьбу за зміни в суспільстві на засадах соціальної справедливості.

Бюрократія — система організації управління з чітко визначеною вертикаллю влади, за якої перевага віддається формальностям, а не змісту діяльності. Соціал-демократія — загальна назва соціал-демократичних і соціалістичних рухів, партій, що виникли в останній третині XIX — на початку XX ст. зараз у світі існує понад 80 партій цього напряму, що мають широку соціальну базу.

Уряди провідних європейських держав спочатку не зважали на конфлікт між найманими працівниками й роботодавця-

ми. Проте організованість, розмах і могутність робітничого руху перетворили цю проблему на одну з головних в останній чверті XIX ст. Завданням урядів стало зберегти стабільність та уникнути соціального вибуху або революції.

Наприкінці XIX ст. робітничий рух досяг значних успіхів у відстоюванні прав робітництва та став більш організованим. Майже в усіх країнах були створені профспілки й соціал-де-мократичні партії, які координували свою діяльність у межах II Інтернаціоналу (1889—1914 рр.).

Практика робітничого руху та революційної боротьби наприкінці XIX ст. засвідчила, що частина положень теорії марксизму в реальному житті не спрацьовує, а теоретична спадщина містить значні суперечності, які згодом визнав і один з ідеологів учення Ф. Енгельс. Так, зокрема, він заявив, що вони з К. Марксом помилялися, очікуючи на швидкий революційний крах капіталізму. Висновки «Маніфесту Комуністичної партії» не підтверджувалися життям: становище пролетаріату не погіршувалося, сам капіталізм не розвалювався тощо. Ще в 1885 р. Ф. Енгельс писав: «Старе суспільство могло б мирно врости в нове в таких країнах, де народне представництво зосереджує в руках усю владу, де конституційним шляхом можна здійснити все, що завгодно, якщо маєш за собою більшість народу...». До таких країн він спочатку відносив Велику Британію та США, згодом — Нідерланди, Швейцарію, Францію.

У результаті такі суперечності призвели до розколу серед прихильників марксизму. Одні марксисти (ліві) продовжували відстоювати ідеї «Маніфесту Комуністичної партії», інші (праві) — ідеї, що висловлювали К. Маркс і Ф. Енгельс наприкінці свого життя, а треті (центристи) прагнули повністю дотримуватися марксизму.

Так, видатний діяч німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн доводив, що в міру розвитку капіталізму його соціально-економічна система набуває зростаючої здатності пристосовуватися до нових умов. Це, на його думку, проявляється в ослабленні періодичних криз, пом’якшенні соціальних суперечностей та ускладненні соціальної структури суспільства, покращенні економічного й політичного становища пролетаріату тощо. Із цього він робив висновок, що краху капіталізму не відбудеться.

II Інтернаціонал — міжнародне об'єднання соціалістичних робітничих партій, створене в 1889 р. у Парижі. Ухвалені II Інтернаціоналом рішення для партій, що входили до його складу, були не обов'язковими, а рекомендаційними. Об'єднання розпалося з початком Першої світової війни.

Вплив Інтернаціоналів на робітничий рух другої половини XIX — початку XX ст. не був визначальним. Так, якщо станом на 1904 р. у Європі налічувалося 100 млн промислових працівників, то кількість членів партій, що входили до II Інтернаціоналу, не перевищувала 4,2 млн осіб. У той самий час членами профспілок були 8,5 млн осіб, а членами кооперативів — 4,5 млн осіб.

ОСНОВНІ ТЕЧІЇ МАРКСИЗМУ наприкінці XIX — на початку XX ст.

Е. Бернштейн говорив: «Я погано розумію, що зазвичай розуміється під кінцевою метою соціалізму. Ця мета для

мене — ніщо, а рух — усе. Під рухом я розумію як загальний розвиток суспільства, тобто соціальний прогрес, так і політичну й економічну агітацію та організацію здійснення цього прогресу... Потрібно боротися за будь-які реформи держави, які здатні підняти становище робітника та здійснити перетворення держави в дусі демократії».

Із критикою Е. Бернштейна виступив Карл Каутський, який назвав його ревізіоністом (від латин. revisio — перегляд). Він стверджував, що лише «соціалістичне суспільство дасть своїм членам добробут і забезпеченість. а також є основою для вищої свободи». Водночас К. Каутський, виступаючи за соціалістичну революцію, говорив про її віддалену перспективу й віддавав перевагу боротьбі за соціальні реформи.

У свою чергу, ліві марксисти продовжували стверджувати про світову соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату та скору загибель капіталістичного суспільства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в міжнародній соціал-демократії розгорнулася боротьба між берштейніанцями та революційним крилом марксизму. Ця боротьба гостро проявилася в II Інтернаціоналі. Вона точилася не лише навколо теоретичних питань теорії марксизму, а й щодо питань ставлення соціалістів до мілітаризму, війни та колоніалізму. Спочатку погляди центристів і лівих збігалися в основних питаннях, але в 1910 р. К. Каутський засудив лівих, особливо погляди Рози Люксембург.

У свою чергу, погляди лівих підтримала фракція російських більшовиків РСДРП на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним), який узявся за теоретичне пристосування марксизму до реалій Росії та практичне втілення ідеї соціалістичної революції.

Незважаючи на розбіжності, робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний устрій більшості європейських держав був ще далеким від неї. Загальне виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох країнах. У більшості право голосу мала незначна частка населення. Представницькі органи відігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого руху в країнах Заходу почалася «епоха реформізму». Як згодом говорив президент США Ву-дро Вільсон: «Насіння революції в репресіях. Ліки від неї не мають бути негативними. Вони мають бути конструктивними». Саме в такому напрямі й здійснювалися реформи в країнах Заходу. Її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам було забезпечено відносний соціальний мир від 1870 до 1917 р., зміцнено демократичні інститути й започатковано соціальне законодавство, яке забезпечувало зростання життєвого рівня основної маси населення.

Більшовики — представники політичної течії (фракції) у РСДРП (від 1917 р. — самостійна політична партія, очолювана В. Леніним). Поняття «більшовик» виникло на II з'їзді РСДРП (1903 р.) після того, як прихильники В. Леніна здобули більшість голосів, а їхні противники — меншість (меншовики).

Працюємо з хронологією

Друга половина XIX — початок ХХ ст. — процес індустріалізації в провідних країнах світу.

Кінець XIX ст. — формування перших монополій.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

особливості процесу індустріалізації, що розгорнувся в останній чверті XIX ст. у провідних країнах світу, виникнення монополій та імперіалізму;

встановлення панування заходу над рештою світу, розгортання боротьби за його переділ;

визнання принципів свободи, демократії, правової держави більшістю політичних сил;

робітничий рух як вагомий чинник політичного розвитку провідних країн світу на шляху до демократизації та соціальної справедливості.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Поясніть термін або поняття».

Правила гри. Учні та учениці об'єднуються у дві команди. Учитель/ учителька записує на картках терміни й поняття за вивченою темою. Команди по черзі витягують картки. Їхнє завдання — пояснити терміни й поняття, не називаючи їх. Команда-суперник має відгадати, про що йдеться.

2. Колективне обговорення. Охарактеризуйте зміни в розвитку промисловості провідних країн світу в другій половині XIX — на початку XX ст. Чому лише група держав домоглася прориву у промисловому розвитку? 3. Які зміни відбувалися в розвитку тогочасного сільського господарства? Чому зміни в сільському господарстві були не такі радикальні, як у промисловості? 4. Що було характерно для політичного життя провідних країн світу в цей період? Чи можна стверджувати про розвиток демократії? 5. Які нові явища були характерними для розвитку тогочасного робітничого руху? Чому людям доводилося виборювати зміни в становищі?

6. Покажіть на карті атласу провідні країни світу другої половини XIX — початку XX ст. Які країни світу можна умовно назвати «другим ешелоном» у розвитку? 7. Складіть розгорнутий план за темою «Основні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку провідних країн західної Європи та Америки». Скористайтеся відповідним планом-схемою в додатках до підручника (с. 223).

8. Колективне обговорення. Проведіть дискусію за проблемою «Роль робітничого руху в суспільному житті тогочасних провідних країн світу». 9. Робота в парах. Обговоріть і поясніть, як ви розумієте твердження, що боротьба за лідерство у світі між провідними країнами відбувалася в цей час у новій площині. Пригадайте, що було в основі цієї боротьби в попередній період.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022